«…ТАМ, ДЕ ВИШНЯ БІЛА…»             (Студентська п’єса)

ДІЙОВІ ОСОБИ

Л е о н і д З а г і р н и й, студент IV курсу, поет.
А н а т о л і й К р а в ч е н к о, студент, його друг.
Т а н я Щ е р б а, студентка.
Г а л я, її подруга.
В а л я ⌉
М а р і й к а 〉
В а л ер і й 〉 студенти.
Б о р и с 〉
М а р к ⌋
В епізодах — к о р о т к и й х л о п е ц ь, в и с о к а д і в ч и н а, п р о д а в щ и ц я м о р о з и в а, с т у д е н т и о б о х с т а т е й і т. д.

Епізод І

Кімната в студентському гуртожитку: стіл, чотири стільці, в глибині двоє ліжок. А н а т о л і й читає книгу, В а л е р і й стоїть біля відчиненого вікна. Вечоріє. Вривається Б о р и с.

Б о р и с. Хлопці, сенсація!
А н а т о л і й. Заткнись, ходяча говорильня. Шумів би в коридорі.
Б о р и с. Та кинь ти ламатися. Кажу вам — сенсація. Слухайте! Леонід…
А н а т о л і й. Ну. гаразд. Мели. Тільки покоротше.
Б о р и с. А я багато і не вмію. Ну, ось і кажу: Лео­нід сьогодні знову освідчився в некоханні. Валі. Він п’яний.
А н а т о л і й. Ну, це вже ти заливаєш.
В а л е р і й. Ти б помовчав, а то почне огризаться.
Б о р и с. Гризіться самі. Кажу — п’яний або випив­ши. Вибрався на четвертий поверх, викликав її з кім­нати і на весь коридор ляпнув: «Валю, я п’яний. Якщо думаєш докоряти, відклади цю потіху на завтра. Підкрес­люю — я п’яний і тому такий бідовий, що говорю щиро. Я тебе не люблю. Ти скучна. Завтра просплюсь і буду ка­яться. Але ти не вір. Ґуд бай. Привіт монахиням». І по­плівся на танці.
А н а т о л і й. Між іншим, він не танцює, але це не­важно — бреши далі.
Б о р и с. Сам ти не танцюєш! Зате він пристав до Ма­рійки і запевняє її, що…
А н а т о л і й. Льоня пристав до Марійки? А може, на­впаки? — він же її не може терпіти.
Б о р и с. Тверезим він її не переварює, а коли під му­хою — симпатизує.
А н а т о л і й. Льоня — чудак. Феномен.
Б о р и с. Сам ти феномен. Займи з цього приводу червонець.
А н а т о л і й. Знов у їдальню? Ненажера.
Б о р и с. Сам ти ненажера. В кіно.
В а л е р і й. Знову буде скиглить під сто дванадцятою кімнатою. Не давай ти йому грошей, Толя. Однак з ним ніяка не піде. Обридає всім слухати твої теревені, колего.
Б о р и с. Не до тебе з чаркою, то й не цокайся. (До Ана­толія.) Ну, даєш?
А н а т о л і й (дає гроші). Розміняй у буфеті. Здачу негайно.
Б о р и с. Там буде видно. (Виходить.)
А н а т о л і й (вслід). Цей частіше позичає гроші, ніж ти виступаєш на зборах. Не заздриш?
В а л е р і й. Ти завжди шипиш. Навіщо ж давав гро­ші? Це негарно.
А н а т о л і й. Ая чхав на це. Грошей мені не жаль, їх у мене більше, ніж слів у твоєму лексиконі.
В а л е р і й. Було б чого носа драти. І взагалі таких суб’єктів, як ти, перевиховувати треба. І тобі, й Льошці шию милити слід. І добряче.

Його слова чує Л е о н і д, що зайшов непомітно.

Л е о н і д. Браво, юначе! Біс! Ще одна така промова — і про Цицерона навіть згадки не лишиться.
В а л е р і й. Не люблю я вас: тебе і його.
Л е о н і д. У взаємності можеш не сумніватися. При­наймні з мого боку.
А н а т о л і й. Та з обох боків.
В а л е р і й (хоче говорити ядовито). А ти завжди в нього на повідку ходиш.
А н а т о л і й. А він людина непогана. За ним і на по­відку можна. Ти ходиш на повідку своєї тупості і дума­єш, що розумний. Це істинна трагедія.
В а л е р і й. Ти ображаєш?
Л е о н і д. Ні, що ти. Це звичайна репетиція. Він про­сто перевіряє, що ти можеш зрозуміть. Ти ніби піддослід­ний кролик.
В а л е р і й. Багато таких кролеводів.
Л е о н і д. Валерію, не псуй мені сьогодні настрою. Однак нічого розумного не скажеш, а це сумно. Та й при­йшов я не для цієї війни. Чув, що Коля поїхав на «родіну» по картоплю?
В а л е р і й. Ну, поїхав. Що з того?
Л е о н і д Нічого. Тобі, надіюся, відомо, що я живу зайцем?
В а л е р і й. Допустимо…
Л е о н і д. Якщо ти самостійно не можеш зробити ви­сновку, то я підкажу: мені обридло спати валетом, і сьо­годні я переночую на його ліжку.
В а л е р і й. Ти думаєш?
А н а т о л і й. Про що тут думати? Смішно.

З’являються Б о р и с і М а р і й к а.

Б о р и с. Здоров, Льонько!
Л е о н і д. Здоровий і так.
М а р і й к а. Вечір добрий, хлопці.
Л е о н і д. Куди це нарядилися так? Марійка он при­трусилась пудрою, як мірошник борошном.
М а р і й к а. Ну, це вже занадто. Я не ждала від тебе. Грубий жарт.
А н а т о л і й. Зате вірний.
В а л е р і й. Маріонетка.
Б о р и с. Льонька. ти повинен вибачитися.
Л е о н і д. Я? Перед ким і з якого дива?
Б о р и с. Не прикидайся ягням.
А н а т о л і й. Облиш. Краще давайте в дурня зіграємо.
Б о р и с. Ми не маємо часу — йдемо в кіно.
М а р і й к а. Я, мабуть, уже не піду. Льоня, ходім на танці.
Б о р и с. Які там у біса танці, коли вже й квитки в ки­шені!
Л е о н і д. Не хвилюйся.
Б о р и с. Сам ти не хвилюйся! Ось квитки. Що ж я, продаватиму їх?
А н а т о л і й. Хлопці, ідея! Тут два конкуренти — Бо­рис і Льоня. Киньмо жеребок.
М а р і й к а. Як?
А н а т о л і й. Хто виграє — з тим ідеш ти.
В а л е р і й. Монету кинемо?
Л е о н і д. Ні, граємо в карти. Дурень іде з нею.
А н а т о л і й. Здорово! Згода?
М а р і й к а. Давай, хоч, власне, це принизливо…
Л е о н і д. Кинь ти ламаться. Гра чесна.

Б о р и с тасує і роздає карти.

М а р і й к а (до Леоніда). Бажаю тобі програться.
А н а т о л і й. Ще б пак!

Б о р и с і Л е о н і д грають. Напружена пауза. Стук у двері.

В а л е р і й. Можна. (Знову стук.)
А н а т о л і й. Виглянь. Певне, якась дівиця або пер­шокурсник.
В а л е р і й (виглядає за двері). Це ти, Валю? За­ходь.

Входить В а л я — вродлива, струнка дівчина. Вона трохи засмучена.

В а л я. Добрий вечір.

А н а т о л і й, В а л е р і й, М а р і й к а вітаються.

Б о р и с. Стій! Ти не так б’єш.
Л е о н і д. Не так дивишся, братику. Бубна козир.
В а л я. Що це у вас тут?
А н а т о л і й. Дуель.
Л е о н і д (до Валі). А, це ти. Сідай. (До Бориса.) Куди ти сунеш? Не пройде номер. Тягни.
В а л е р і й. Тобі, Борю, все одно…
А н а т о л і й. Навпаки, дурнем йому зручніше.
Л е о н і д. Туз. Береш? Ну, от і все (встає). Як бачиш, Марійко, мені не везе. Іди в кіно…
М а р і й к а. Псі, скучно.
Б о р и с. Сама ти скучна. Договір сильніший від гро­шей. Ідемо.
В а л е р і й. Стривайте, я з вами.
Б о р и с. Скоріше (підходить до Анатолія, всовує гро­ші в карман. Тихо): Я взяв п’ятнадцять. На морозиво.
А н а т о л і й. Добре.
В а л е р і й. Я готовий.
М а р і й к а. Щасливо вам скучать! Даремно ти ви­грав, Льоню.

В а л е р і й, Б о р и с, М а р і й к а виходять.

Л е о н і д. Ха-ха-ха. Дурепа! Пішла… ой, надірвуся.

В а л я мовчить. А н а т о л і й бере книгу, лягає на ліжко, читає.
В а л я підходить до Леоніда.

В а л я. Льоня…
Л е о н і д. Що?
В а л я. Поговорити нам треба.
Л е о н і д. Говори.

Валя очима показує на Анатолія.

Л е о н і д. Толя, сходи в буфет.
А н а т о л і й. Це можна. Будете йти — занесіть ключ в сусідню кімнату. (Виходить.)
В а л я. Льоню…
Л е о н і д. Забула, як звуть?
В а л я. Льоню!
Л е о н і д. Чув. Вип’єш води? (Наливає стакан, подає. Вона глянула на нього з докором. Зітхнула. Випила.)
В а л я. Льоню…
Л е о н і д. Не повторюйся.
В а л я. Ти не забув, що говорив сьогодні?
Л е о н і д. Ні.
В а л я. Ну?
Л е о н і д. Що?
В а л я. Як що? Ти…
Л е о н і д. Що я? Повторити?
В а л я. Ні. Не те. Я хотіла… просто… правда це?

Леонід мовчить.

В а л я. Мовчиш. Ну, скажи що-небудь.
Л е о н і д (сумно). Що мені говорити? Ти хочеш, щоб це була неправда. Я знаю.
В а л я. Хочу (схиляється йому на груди). Ти такий холодний, стриманий. А ти ж у мене один був і лишився.
Л е о н і д. Та вірю. Хоч і знаю, що брешеш. Це ж при­мітивно.
В а л я. Льоня! Як ти можеш…
Л е о н і д. Вибач. Не те говориш. Чому ти така сліпа, віддана? Ніби винна.
В а л я. Невже я винна, що люблю?

Довга пауза.

В а л я. Льоня…
Л е о н і д. Що?
В а л я. Скажи… любиш?

Леонід мовчить.

В а л я. Мовчиш…
Л е о н і д. Поговоримо без дорікання. Спокійно. Я не байдужий до тебе, але… словом, сам нічого не знаю. Відчуваю, що негарно, огидно… Ти хороша, порядна. Я тебе навіть не вартий.. А на серці — пустка… Хто ви­нен — Бог зна.
В а л я. Невже все прахом? А пам’ятаєш, Льоня, як ми вперше стояли на Володимирській гірці?
Л е о н і д. Пригадую.
В а л я. Ти був хмурий, мовчазний. Я підійшла й запи­тала, на кого ти дмешся. І ти відповів, що просто відчув свою нікчемність у порівнянні з тією красою, що відкри­вається на тім березі, що ти ніщо в порівнянні з нею.
Л е о н і д. Я тоді був надто сентиментальний. Дивився на лівий берег і бачив свою Полтавщину, стареньку ма­тусю, дівчат у голубих вінках.
В а л я. А потім ти запитав у мене: «Якого біса ти до мене пристала? Ішла б зубоскалила разом з усіма». З того
моменту я і зацікавилася тобою.
Л е о н і д. І небезуспішно.
В а л я. Майже рік ти нічого не знав і не хотів знати. Тільки…
Л е о н і д. Історія — цікава річ. Але це мені вже сто раз відомо.
В а л я. Ну добре… Я, мабуть, піду… поговоримо ін­шим разом.

Вона явно чекає, щоб він затримав її, але Леонід мовчки закурює.
Погляд його далекий, відсутній.

В а л я. Я пішла., до побачення… до побачення…
Л е о н і д. Що? Ти вже йдеш? До побачення.

Валя швидко виходить.

Л е о н і д. Ну й влип. (Бере лист, читає. Згодом вхо­дить Анатолій.)
А н а т о л і й. Помирилися?
Л е о н і д. З нею? Ні.
А н а т ол і й. Помиришся?
Л е о н і д. Не знаю. Видно буде. Жаль її.
А н а т о л і й. А себе? Для чого лицемірити? Не лю­биш — скажи. Вона розторопна дівчина. Зрозуміє.
Л е о н і д. Так то так. Але вона, видно, справді лю­бить.
А н а т о л і й. Звичайно.
Л е о н і д. Але це ж страшно. І соромно мені.
А н а т о л і й. Правда не сором. Від кого лист?
Л е о н і д. Від матері. Хороша вона.
А н а т о л і й. Ти про кого?
Л е о н і д. Про матір, звичайно.

Входить Валерій, мовчки роздягається.

Л е о н і д. Так швидко?
В а л е р і й. Конфуз. Закурив у вестибюлі. Підійшов міліціонер, зідрав півчервонця. Я не настільки багатий, щоб потратити ще один на кіно. Та й фільм, говорять, не­ цікавий. Трофейний.
А н а т о л і й. Твоя міліція тебе береже… від хороших фільмів.
В а л е р і й. Не смішно.
Л е о н і д. А мені весело. Ти живеш по інструкції, мис­лиш по інструкції, і гроші в тебе забирають по інструк­ції. Потіха.
В а л е р і й. Тебе завжди радує чуже нещастя.
А н а т о л і й. Нещастя? Ловкач! Може, тебе гладити по голівці: «Валерику, не нюняй».
В а л е р і й. Не люблю я вас, індивідуалісти. З усього смієтесь, все в жарт перевертаєте. Злісно якось у вас ви­ходить. Смієтесь зі злобою.
Л е о н і д. Як уміємо, колего. Зате не заздримо ніко­му, не мішаємо іншим жить. Ти розпинаєшся на кожних зборах. Колективіст! А попробуй у тебе троячку позичить.
В а л е р і й. Причому тут троячка? Яке кому діло…
Л е о н і д. Ніякого, ясно. Особливо нам. Просто всі ви, малі, копійчані, ховаєтеся за колективізм. Боїтеся, щоб не побачили, хто ви насправді. Труситеся сказати що-небудь своє. Лицемірите, обливаєте брудом інших, плюєтесь. Хочете знайти гірших від себе, щоб виправда­ти свою нікчемність.
В а л е р і й. Ну, це вже занадто. Я можу на зборах тобі всипать. Ти ж комсомолець.
А н а т о л і й. Облиш товкти воду в ступі. Доносити ти вмієш, це відомо. А Леонід перш за все людина, поет, а потім комсомолець, дурню.
В а л е р і й. Доносити, — ти сказав?
Л е о н і д. Атож, доносити. Або, як це називається, виконувати свій обов’язок. Кастрати.
В а л е р і й. Що? Ну, поплатишся ж ти…

З’являється Борис, чує останні слова.

Б о р и с. Сам ти поплатишся! А я, власне, вже попла­тився.
А н а т о л і й. Чому ж ти не в кіно?
Б о р и с. Та закомизилася. Перед самим початком не схотіла. Пішла на танці.
Л е о н і д. Горила.
Б о р и с. Хто? Я?
Л е о н і д. Та ні. Марійка. Плюнув би ти на неї. Теж мені цяцьку знайшов!
Б о р и с. І плюну. Ну її к чорту! А чого цей (показує на Валерія) тут розійшовся?
А н а т о л і й. Лає нас за індивідуалізм.
Б о р и с. A-а, стара казка. Ви — хлопці на во! Це ко­жен скаже…
В а л е р і й. Підлизуєшся?
А н а т о л і й. Дундук ти, Валерій.

Стук у двері.

Л е о н і д. Можна!

Входить Марійка.

М а р і й к а. Льоня, ходімо на танці.
Л е о н і д. По-перше, я не танцюю…
М а р і й к а. Я теж.
Л е о н і д. …а по-друге, я тебе програв у карти. І вза­галі пішла ти під три чорти, дурепо!
М а р і й к а. Псі, розкричався. Грубо ж. Ну, не йдеш?

Хлопці регочуть.

М а р і й к а. Ну й іржіть, а я піду.
Б о р и с. Іди ти сама, голубко.

КРАПКА

Епізод II

Вестибюль університету. Входять Л е о н і д , А н а т о л і й.

А н а т о л і й. Тут, рівно о другій.
Л е о н і д. Тут так тут. Що вона за одна?
А н а т о л і й. Землячка, разом школу кінчали.
Л е о н і д. Хороша?
А н а т о л і й. Як тобі сказать… Нічого особливого… А втім, я в неї був трохи закоханий. У школі. Вона, зда­ється, теж. Потім усе пройшло, і ми просто лишилися друзями.
Л е о н і д. Щось до сьогодні ти про неї нічого не го­ворив.
А н а т о л і й. Вона вчиться у Львові. Ми зрідка об­мінювалися вітальними посланнями. Зараз приїхала на практику.
Л е о н і д. Ну, це неважно. Дарма ти мене замішав у цю історію. Вона, певне, скучна і, як усі посередні дів­чата, кокетка.
А н а т о л і й. Навпаки, вона весела і проста. Та зреш­тою, я ж привів тебе не свататись.
Л е о н і д. Тільки цього й не вистачало! Який же я в біса жених?

Входить Б о р и с.

Б о р и с. A-а, моє шануваннячко. Толю, тебе негайно викликають у деканат.
А н а т о л і й. Мерсі. Якого чорта я там не бачив?
Л е о н і д. Видно, за вчорашню півпару. Прийдеться терпляче пояснювати декану, що його лекціями не мож­на вгамувати ні духовного, ні фізичного голоду.
Б о р и с. Та ні, щось не те. Там знов переплутали якісь довідки у відділі кадрів.
Л е о н і д. Ясно, вияснятимуть, чим займався до ре­волюції.
А н а т о л і й. Якщо так, то сумно. Я був сумнівним елементом — ніде не працював, нічим не займався, ба, навіть не жив тоді.
Л е о н і д. Значить, не визнавав революції. Інакше чому ти народився майже через двадцять років після неї? Логіка проста.
Б о р и с. Сам ти логіка. Я пішов. Так ти, Толя, зайди зараз, щоб не було ніяких непорозумінь.
А н а т о л і й (весело). Ні, ні, я не симулянт, що ти. Я вже йду.
Л е о н і д. А як же землячка?
А н а т о л і й. Доведеться тобі зустріти.
Л е о н і д. Спасибі. Боюся тільки, що піймаю не ту, що тобі треба.
А н а т о л і й. Вона показна. Ти обов’язково помі­тиш її.
Л е о н і д. Ти думаєш? Ну що ж, попробую впізнати незнайому. До речі, як її ім’я?
А н а т о л і й. Таня. Таня Щерба. Затримай її до мого повернення.
Л е о н і д (кисло козиряє). Слухаю, сір!
А н а т о л і й. Браво! Не вішай носа. Я скоро. (Пі­шов.)

Л е о н і д лишається сам. Стоїть під колоною, курить. Групами, поодинці по вестибюлі вештаються студенти. Його погляд зупиняється на парочці — в и с о к а д і в ч и н а, к о р о т к и й ю н а к.

Ю н а к. А вчора знов та сама історія. Я прийшов, тебе нема…
Д і в ч и н а. І не буду. Мені просто незручно з тобою. Ти ж удвічі коротший.
Ю н а к. Але ж не моя вина. Та й не фізичне ж голов­не. Душі…
Д і в ч и н а. Зрозумій ти: мені ніяково. Та й збоку на таку пару смішно дивиться.
Ю н а к. Але ж… Ну що я можу зробити?
Д і в ч и н а. Треба вирости. Я пішла.
Ю н а к. Стривай, я ж… (Іде за нею.)
Л е о н і д. Ще одна сучасна трагедія (сміється). «Ты в синий плащ печально завернулась, в сырую ночь ты из дому ушла». А тут на тобі — не виріс. Потіха!

З вулиці заходить група студентів, серед них М а р і й к а, В а л я.

М а р і й к а. Валю, он Льоня. Підійдемо?
В а л я. Де? (Підходять.) Здрастуй.
Л е о н і д. Привіт. Здрастуй, Марійко.
М а р і й к а. Здоров. Псі, а я думала, що ти й досі злишся.
Л е о н і д. Помиляєшся. Ти для мене не існуєш.
М а р і й к а. Льоня, грубо ж. І образливо.
Л е о н і д. Може. Але я говорю правду. Брехать не вмію.
В а л я (з натяком). Я б не сказала.
Л е о н і д (сухо ). Твоя справа.
М а р і й к а. Не люблю сімейних перепалок. Піду.(іде.)
В а л я. Ти знов її образив. Як вона тільки терпить?
Л е о н і д. Ая прошу її терпіти? Чого вона пристає до мене? Ти теж знайшла з ким злигаться.
В а л я. Це вже моя справа. І чому тобі раптом небай­дуже, з ким я дружу?
Л е о н і д. Бо ти ж не дурна. А вона самка і говорить завжди про їжу та хлопців. Противно.
В а л я. Цікаво, що ти про мене іншим говориш. Теж знущаєшся?
Л е о н і д. Спасибі. Ти в них і запитай. Пробач, я за­ раз. (Підходить до дівчини, що зупинилася під іншою
колоною.) Пробачте, ви не Таня?
Д і в ч и н а. Ні, я не Таня.
Л е о н і д. Жаль. (Повертається до Валі.) Треба зу­стріти землячку Толі, а я її ніколи не бачив.
В а л я. Новий роман?
Л е о н і д. Смішна ти стала. Чому ти вважаєш мене злодієм чи гульвісою? Дарма злишся.
В а л я. Сам винен.
Л е о н і д. Ні, не сам. А втім, ти, мабуть, маєш рацію. Вам краще брехать.
В а л я. Я для тебе окремо вже не існую?
Л е о н і д. З чого ти взяла?
В а л я. Ти ж говориш «вам», «ви»…
Л е о н і д. A-а, ти про це. Можливо, ти права. Не ду­мав. У всякому разі, тут уже не я винен.
В а л я. Виходить, я?
Л е о н і д. Ти почала говорити і думати, як мої воро­ги. Дріб’язкові зачіпки, мілкі видумки, обмежені, тупу­ваті звинувачення.
В а л я. Знаю, що вмієш викручуватися. Не вперше.
Л е о н і д. От знов. Дешево і нерозумно. Як ти не ро­зумієш?
В а л я. Я тебе давно не розумію.
Л е о н і д. Зате я тебе розумію. Ти, як папуга, ста­ла повторяти чужі слова. «Егоїзм… зазнався. Ти нікого не любиш. Самозакоханий». Скоро скажеш, що я цинік і… що там ще плетуть твої нові колеги?
В а л я. Не те говориш, Льоню.
Л е о н і д. Я все прекрасно бачу. Боюся, що все ти за­кінчиш якоюсь пошлою пліткою. Поетеса!
В а л я. Ну, знаєш, це вже занадто!
Л е о н і д. Кажу, що думаю.

Входить Т а н я, з нею високий юнак Марк і Галя.

Т а н я. Ми трохи запізнилися.
Г а л я. Його нема?
Т а н я. Не видно. Ще не прийшов.
М а р к. А може, вже пішов? І взагалі, для чого це ран­деву?
Т а н я. Тебе не просили. Можеш відпливать.

Проходять повз Леоніда і Валю, стають під сусідньою колоною.

В а л я. А все-таки ти у всьому винен.
Л е о н і д. Облиш цей прокурорський тон. Що я тобі зробив поганого?
В а л я. Не знаєш?
Л е о н і д. Ні. Якщо ти любиш мене, то причому тут я?
Т а н я (під сусідньою колоною). У наших сусідів во­йовничий настрій.
М а р к. Що вони говорять? Вона така гарна і така сумна.
Т а н я. Піди розвесели.
В а л я (Леоніду). На нас, здається, звертають увагу.
Л е о н і д. Може.
М а р і й к а (на сходах). Валю, іди сюди. Скоріше!
Л е о н і д. Тебе кличуть.
В а л я. Ходім? Ну, як хочеш…

Пішла гордо і незалежно. Леонід закурює. Стоїть. Слухає роз­мову під сусідньою колоною.

Г а л я. Може, він листа не одержав?
М а р к. Я майже переконаний. І взагалі, для чого це рандеву?
Т а н я. Що ти зарядив «для чого» та «для чого»! Ніби тебе хтось тримає. Іди собі гуляй.
М а р к. Мій обов’язок мужчини…
Т а н я. Який ти в біса мужчина? Стоїш і ниєш…
Г а л я. Ага, маєш!
М а р к. Ну, я вищий від образ. Нуль уваги.
Т а н я. Звичайно, нуль. Та й не ображав тебе ніхто.
Л е о н і д (про себе). Бідова дівка. Може, вона?
Г а л я. І все-таки мені теж надоїло.
Т а н я. Ну, ідіть з Богом. Я не тримаю.
М а р к. Мій обов’язок мужчини примушує залиши­тися.
Леонід (підходить). Пробачте, серед вас, часом, не­має Тані Щерби?
М а р к. Є. Що з того?
Л е о н і д (Марку). Надіюся, що це не ти?
Т а н я (сміється). Ні, це я.
Г а л я. Це вона.
Л ео н і д. Дуже приємно. Я так і думав.
М а р к. Неясно.
Л е о н і д. Зараз буде ясно. Я — друг Анатолія.
М а р к. Ви — його секретар?
Г а л я. Марк!
Л е о н і д. Нічого. Я починаю розуміти, чому ти та­кий довгий.
М а р к. Неясно.
Л е о н і д. Можу пояснити. Мозочок у тебе сильніше розвинутий, ніж великі півкулі.

Таня щиро регоче.

Г а л я. Марку, ти знов сів у калошу.
Т а н я (сміється). Йому не звикать, але це неважно. Де Анатолій?
Л е о н і д. Нарешті дійшли до суті. З вашого дозво­лу — я за нього.
М а р к. Так і знав!
Л е о н і д. Мені подобається твій темперамент, але за­раз він ні до чого. Толя скоро буде.
Т а н я. Він одержав мого листа?
Л е о н і д. Звичайно. І прибув сюди вчасно. Але його викликали в деканат. Тепер, якщо не заперечуєте, моє ім’я Леонід, можете називати просто Льонькою.
М а р к. Великодушно. А я Марк, тільки Марк.
Л е о н і д. Звичайно, не Твен.
Т а н я. Це — Галя, моя подруга. Хороша дівчина.
Л е о н і д. Видно і без коментарів. Дуже приємно.
М а р к. Неясно.
Г а л я. Що тобі неясно, Марку?
Т а н я (Леоніду). Не звертайте уваги. Він…
Л е о н і д. Переходь на «ти». У мене не вистачить га­лантності «викати» півгодини.
Г а л я (Марку). Залізний хлопець! Ех ти!..
М а р к. Протестую. Маю право.
Л е о н і д. Ти маєш право? Дивно.
М а р к. Нічого дивного. Я мужчина.
Т а н я. Стара казка.
Л е о н і д. І надто фантастична.
Г а л я. Ти — безусий баламут. Та й прав ти маєш не більше, ніж я дозволю.
Л е о н і д. Конституційна монархія. (До Марка.) Ти заспокойся, я не збираюся конкурувати.
М а р к. І добре робиш. Однак безнадійно.
Г а л я. Ну, це ще як сказать.
Т а н я. Облиште ви цю нудну перепалку.

Швидко спускаються по сходах Борис, Валя, Марійка.

Б о р и с (на ходу). Льоня, мчи в клуб. Дають квитки на вечір Блока і Єсеніна. Черга дика.
В а л я. Я вже взяла.
Л е о н і д. Даремно. У мене є квиток.
М а р і й к а. Чому ж ти не сказав?
Л е о н і д. Забув. Та й, признатися, не хотів іти у ва­шій компанії.
Б о р и с. Ну, це вже зря.
В а л я. У нього нова… компанія.
М а р і й к а. Ходімте.
Б о р и с. Ідемо. Льоню, сьогодні тільки третя пара. Ми спішимо в читалку.

Виходять.

Т а н я (Леоніду). Мені здається, що я тебе десь бачила.
Л е о н і д. Мене? Навряд. Просто я трохи схожий на Толю.
Т а н я. Ні крихти! Ти надто оригінальний.
М а р к. Для тебе це головне. А він, до речі, нічим не кращий від мене.
Т а н я. А хіба я гірша від Галі, що ти біля неї в’єшся?
М а р к. Ні хвилини в цьому не сумнівався.
Г а л я. Ну й брешеш! Получив гарбуза в неї та й ки­нувся заробляти в мене. І заробиш.
Л е о н і д. Ви б трохи стриманіше, я все-таки сторон­ній.
Т а н я. Кому як. Я вже до тебе звикла.
Л е о н і д. І мені чомусь здається, що я тебе знаю давним-давно.
М а р к. Скоро виявиться, що ви близнята або, в край­ ньому випадку, друзі дитинства.
Г а л я. Ой, плоский ти, Марку!

З’являється А н а т о л ій.

А н а т о л і й. Таню, здрастуй, чортеня!
Т а н я. Толю! Ой, який ти… здрастуй…
А н а т о л і й. А ти розцвіла, як пава. Може закохала­ся? (До інших.) Добрий день. Анатолій.
М а р к. Це ясно. Марк.
Г а л я. А я Галя.
Л е о н і д. Мене ти, певне, знаєш.
А н а т о л і й (весело). Ні, який біс тебе зна!
Т а н я. А ти такий цікавий. Наче і змінився, і не змі­нився.
А н а т о л і й. Куди мені! Законсервувався.
Л е о н і д. Застиг на двадцяти. Ні старіє, ні молодіє.
А н а т о л і й. А ти ще краща. Закохалась?
Т а н я. Та [я] не проти, тільки ні в кого. Приїхала в Київ. Може, допоможеш знайти?
Л е о н і д. Жениха? Це раз плюнути. Для такої дівчи­ни завтра ж приведу десятки.
М а р к. І сам перший прийдеш.
Л е о н і д. Я й сьогодні встигну дістати відкоша.
А н а т о л і й (показує на Марка). Що це за довготе­лесий юнак? Поклонник?
Т а н я. У відставці. Волочиться за подругою.
Л е о н і д. Я вже, здається, зайвий. Піду.
Т а н я. Так скоро?
Г а л я. Лишайтеся. Підем у місто.
А н а т о л і й. Да, Льоня, тобі, видно, доведеться зна­йомити їх із Києвом.
Т а н я. А ти?
А н а т о л і й Мені сьогодні треба побувати (загинає пальці) у відділі кадрів, у юрисконсульта, у бухгалтерії і, нарешті, в канцелярії.
Л е о н і д. Ого. І Для чого такий розмах?
Т а н я. Прикро. Відклади на завтра.
А н а т о л і й. Повір — не можу. В університеті є ще один Анатолій Кравченко. Нас досить ґрунтовно пере­плутали. Треба довести, що я — це я.
Л е о н і д. Навпаки — весело. Заздрю тобі, Толя, в тебе сьогодні жахливо цікавий день.
Г а л я. А в нас ні.
А н а т о л і й. Ви скучаєте? Вибачте, ми хлопці такі, знаєте… нерозторопні, чи що.
Г а л я. Самокритика зайва, але скучнувато, справді. Ви про своє говорите, а ми стоїмо, як мумії.
Л е о н і д. Я б подбав про тебе, але боюся кавалера.
Г а л я. Дарма.
М а р к. Протестую.
Л е о н і д. Приймаю протест. Ідем у місто.
А н а т о л і й. Ех, жаль! Завжди мені хтось свиню під­суне.
Т а н я. Жаль. Ну, добре. До побачення.
А н а т о л і й. Я вас проведу.

Рушають до виходу, назустріч їм входить В а л е р і й, зверта­ється до Леоніда. Всі зупиняються.

В а л е р і й. Льоня, на пару слів. Сьогодні, ти ж зна­єш, немає двох лекцій. Зайди в деканат, там хлопці ком­понують стінгазету. Допоможи.
Л е о н і д. Я сьогодні зайнятий, та й охоти немає.
В а л е р і й. Де ти зайнятий? А якби лекції?
Л е о н і д. Очевидно, заробив би пару «енбе».
В а л е р і й. Ти все-таки зайди. Хлопці б’ються над віршованими текстовками і нічого не виходить. А тобі ж це легко.

Весь цей час Анатолій щось тихо говорив Тані, вона слухала роблено-серйозно, несподівано засміялася.

Т а н я. От здорово! А чому б нам і на неділю не поїха­ти туди?
В а л е р і й. Ти ж знаєш, що можуть бути неприємнос­ті. Комсомольські збори, догана.
Л е о н і д. Я не член редколегії. На догану чхати.
М а р к. Ну, ми вже йдемо.
Т а н я. Ідіть, ми вас наздоженемо. Льоню, ти довго там будеш?
В а л е р і й. Зараз, зараз відпущу. Так ти, може, за­йдеш увечері?
Л е о н і д. Увечері — не знаю. Можливо. Але не ру­чаюся.
В а л е р і й. Словом, зайди, інакше тобі нагорить.
Л е о н і д. Що, ти загрожуєш? Коли так, не зайду. Хай нагорає.
В а ле р і й. Слухай…
Л е о н і д. Розмова закінчена. Обридло. А ви тут че­рез мене скучаєте?
Т а н я. Ні, Толя розповідав про свої веселі пригоди у Львові. Давайте в неділю поїдемо туди. Ради мене.
Л е о н і д. Ти вмієш просити. А я б пропонував зроби­ ти вилазку за місто. Скажімо, у Голосієве. Там ліс, озе­ра. У них купатись не дозволяють, а я страшно люблю робити недозволене.
Т а н я. Я теж. А як же Лавра?
А н а т о л і й. Ти наполягаєш?
Т а н я. Ні, що ти. Промінять веселий день на товари­ство скелетів!
Л е о н і д. А куди зникла ця парочка? Не витримали?
Т а н я. Ми їх наздоженем, якщо захочемо.
А н а т о л і й. Ну, ходімте. Я вже й так заговорився. А цю парочку ви краще не доганяйте.
Л е о н і д. Ми так і зробимо.
Т а н я. А якщо я незгодна? Я говорю «якщо», бо ви зачепили мою жіночу гордість. І я дуже згодна, а про­тестую для капризу.
Л е о н і д. Тим краще. Ми весело проведемо час. Ти на­віть не помітиш, що Анатолія підмінив я.
А н а т о л і й. Де вас шукати? Я ж колись звільнюся.
Л е о н і д. Ми зустрінемося в гуртожитку. Я і ти. А Таню побачиш завтра (виходять).

КІНЕЦЬ II ЕПІЗОДУ

Епізод III

Невеличка кімната, маленький столик, гардероб із дзерка­лом, кілька стільців — уся обстановка. Галя одягнута си­дить на підвіконні, Т а н я в халаті, крутиться по кімнаті, по­правляє зачіску. Настрій — украй веселий.

Т а н я. Так гарно? Ух і день сьогодні. Страшенно хо­четься танцювать або бігати наввипередки з трамваями. Якесь теляче піднесення.
Г а л я. Ти так змінилася за ці три дні. Стала якась навіжена, галаслива.
Т а н я. А для чого сум? Мені тільки двадцять. Я кра­сива, принаймні так усі кажуть.
Галя. І Леонід?
Т а н я. І він. Але мені байдуже. Він страшенно ціка­вий, з ним весело, погано тільки, що не танцює. Якби він танцював, я б у нього, мабуть, закохалася. Приколи, будь ласка, косу. Гарно?
Г а л я. Тобі все личить. Він якийсь незвичайний, тро­хи грубий. По-моєму, оригінала корчить.
Т а н я. Ні, що ти, він і не грубий, і не ламається. На­впаки. Проте його прямота мене інколи коробить. Були ми в філармонії. В антракті мені схотілося морозива. Він пішов купувати і приніс одну порцію. Я запитала, чому він собі не купив. І що, ти думаєш, він відповів?
Г а л я. Звісно, що не любить.
Т а н я. Якраз і ні. Він трохи зам’явся, а потім щиро зізнався, що в нього немає грошей. Мені було ніяково.
Г а л я. Звичайно, це ж нетактовно. Зіпсував тобі апе­тит?
Т а н я. Що ти! В нього ж це виходить так добродушно і щиро. З морозива він відразу ж переключився на поезію і став запевняти, що Блок не тільки геніальний поет, а й великий маг. Я сказала, що не все в нього розумію. І Леонід співчутливо відповів: «Блока не можна читать, не думаючи».
Г а л я. І ти стерпіла?
Т а н я. Він же правду сказав. І взагалі на нього обра­жатися просто неможливо.
Г а л я. Ну, це вже суб’єктивно. Я б, у всякому разі, не витерпіла.
Т а н я. Може. Слухай, яке мені плаття надіти? Голу­бе чи біле? Обоє вже так обридли.
Г а л я. Дурниці. Тобі все до лиця.
Т а н я. Все, все! Тебе питаю, а ти… Скоро Толя і Лео­нід з’являться, а я, мов відьма (метушиться, щось на­співує ). А Марк чому вже другий день симулює?
Г а л я. Конфлікт. Все через нове знайомство.
Т а н я. Я думала, що ти вже приручила його, а він бастує. Це мені починає подобатись.
Г а л я. Його треба виховувати. А ти вже стала потура­ти. Дивися — ще зазнається. Хлопці всі такі.
Т а н я. Ні, не всі. Є такі, знаєш… словом, ти мене ро­зумієш… Справжні хлопці.
Г а л я. Які це справжні?
Т а н я. Ну, такі, сміливі, відчайдушні і головне — трохи самовпевнені. Зразу видно, що мужик із почуттям власної гідності. От, як Толя або Леонід.
Г а л я. Що ти зарядила про Леоніда? Ну, хай Толя. А Леоніда ти знаєш?
Т а н я. Трохи. Але видно, що він не такий, як усі.
Г а л я. Ручаюся — ти вже закохана.
Т а н я. Чорта лисого! Не така я дурна.
Г а л я. Але як ти почервоніла! Ага!
Т а н я. Що за нісенітниця! Мені просто подобається з ним, от і все. А про кохання я навіть не думала.
Г а л я. Наче про це можна думати. Ой, дивися — за­плутаєшся.
Т а н я. Я? Ніколи. Я горда.
Г а л я. Всі ми горді.

Стук у двері.

Г а л я. Хто?
М а р к (за дверима). Це я. Можна?
Г а л я. Почекай. Таню, впускати?
Т а н я. Я ж у халаті. А втім, хай зайде цей мужчина. Він однак безвинний, як ягня.
Г а л я. Заходь. Тільки вибач — у нас не прибрано. Не знали, що такий високий гість буде.
М а р к (заходить). Я не прибирати прийшов. Здрас­туйте. Чув, що за місто поїдете.
Г а л я. Поїдемо. А тобі хіба не однаково?
Т а н я. Ти ж все одно не поїдеш. Так?
М а р к. Якщо ви так просите, то можу…
Г а л я. Просимо? Ловкач!
Т а н я. Один нуль на твою користь, Марку. Ти робиш успіхи.
М а р к. Нарешті оцінили. Мерсі.
Т а н я. Мерсі то й мерсі. Ну, я піду одягатися. Галю, за­ймися цим відвідувачем (виходить у сусідню кімнату).
Г а л я. Ти й досі серйозний, Марку?
М а р к. Як завжди. Хочеш подратувати?
Г а л я. Ого, знов я винна. А мені, між іншим, байду­же. Вчора не приходив, і я так хороше почувалася. Ніхто тобі настрою не псує, ніхто над душею не стоїть. Словом, я тобі вдячна. У мене вчора був прекрасний день.
М а р к. Я знаю. Ти зі мною бавишся, як з дитиною. З’явиться хтось кращий — і зразу ж відставка мені.
Г а л я. Дурний ти, ой дурний. І в кого ти вдався та­кий сердитий (цілує його). Ух, який грізний. Може, й ти мене поцілуєш?
М а р к. Значить, мир? Ну, Галю, знаєш…
Г а л я. Мовчи, йолопе.
М а р к. Ти знов?
Г а л я. Тобі треба закрити рот, а то наплетеш казна-чого (цілує в губи).
М а р к. Галю…

Стук у двері.

Г а л я. Певне, хлопці. Ех ти! Зайдіть!

Пауза. Знову стук.

Г а л я. Ні, не вони. Зараз (виходить).
Валя (за дверима). Тут живе Таня Щерба?
Галя (за дверима). Тут. А ви її знайома? Та ви за­ходьте, вона дома.

Заходять.

В а л я. Добрий день.

Марк вітається.

Г а л я. Таню, тут прийшли до тебе. Ти довго там?
Т а н я. Іду (заходить). Хлопців ще нема? (Побачила Валю.) Ви? Я вас не знаю, пробачте.
В а л я. Я б хотіла поговорити.
Т а н я. Зі мною? Скільки завгодно. Я, власне, не ро­зумію. Може, ви помилилися?
В а л я. Ні. Хотілося б наодинці.
Т а н я. Не розумію.
Г а л я. Таню, ми з Марком поїдемо в Голосієве. Там якось зустрінемось. Ви тут не гайтеся.
М а р к. А про мене хоч і зовсім не приїздіть. Ідемо, Галинко.
Г а л я. Дивись, який бідовий (виходять).

Таня і Валя. Перша трохи спантеличена. Друга хвилюється.

Т а н я. Що ж, говори, але… я не розумію…
В а л я. Ти знаєш Леоніда?
Т а н я. Трохи. А що?
В а л я. Нічого, просто він надто захопився тобою.
Т а н я. Це що? Прислав сваху?
В а л я. Ні, я сама прийшла. І не сватати, а навпаки.
Т а н я. Навпаки? Цікаво. Ми з ним не заручені. Я на­віть не думала.
В а л я. Не про це я говорити хочу. Справа в тому, що ти Леоніду подобаєшся.
Т а н я. Нічого поганого не бачу. Хіба я не можу подо­батись хлопцям? І що я можу зробити?
В а л я. Дай мені договорити. Поки тебе не було, ми з ним зустрічалися. Ти розумієш? Потім з’явилася ти, і він забув усе на світі. Він мовчить, але я ж бачу.
Т а н я. Стривай, говори по порядку, якщо хочеш, щоб я зрозуміла. До речі, я не знаю, хто ти така.
В а л я. Я вчуся в університеті. Однокурсниця Леоні­да, Валя. Це, правда, не стосується…
Т а н я. Отже, ви зустрічаєтеся з Леонідом. Далі.
В а л я. Зустрічалися. Але твій приїзд усе переплутав. Він забув про мене.
Т а н я. Але що я можу зробити? Невже ти думаєш, що я маю на нього якийсь вплив? Ми майже незнайомі. Я не знаю навіть його прізвища.
В а л я. Зате він знає про тебе більше, ніж можна взна­ти за кілька днів. Леонід страшно захопився тобою, він втратив розум.
Т а н я. Ну, це вже занадто. Я б не сказала, що він бо­жевільний.
В а л я. Але ж я…
Т а н я. Мені не подобається ця розмова. Від неї пах­не пліткою. Забирати в тебе Леоніда не збираюся. Якщо сама відпустила, пеняй на себе. Я тут ні при чому. І не мі­шай ти мене у всякі історії.
В а л я. Я не ждала від тебе… Ну, добре. Я піду. Але ти згадаєш мене, коли будеш на моєму місці.
Т а н я. Ніколи цього не буде! Я горда і скоріше пові­шуся, ніж піду просити милостині.
В а л я. Милостині? Горда? Але ж я…
Т а н я. Ти не ображайся, я погарячилася. Але що я можу?
В а л я. Мені не треба… милостині. Але знай, що я… вагітна… Бажаю, щоб і ти так скінчила. Деякий час вона сама стоїть вражена несподіваністю своїх слів. Потім ойкнула і вибігла.
Т а н я. Чекай! Куди ти?.. Пішла. Ну й навіжена. На­городила казна-чого і втекла. Вагітна… Леонід… а біс вас розбере. Мене не одурить… (Наливає воду, п’є.) Не­вже все це правда? Господи, Леонід і негідник. Не вірю… Та й чого я, власне, розкисла… Нісенітниця.
А н а т о л і й (входить). Пробач, що без стуку. Привіт.
Т а н я. Здрастуй. Я б не сказала, що ти пунктуальний.
А н а т о л і й. У мене хороша звичка — завжди запіз­нюватися. Не люблю урочистих частин. Вони завжди ба­нальні. Да, а ти сьогодні не в дусі.
Т а н я. Навпаки, я надушилася надміру. У тебе про­сто грубий нюх.
А н а т о л і й. Здаюся. Каламбур блискучий, якщо вза­галі такі існують.
Т а н я. Існують, будь певен. А де Леонід?
А н а т о л і й. Буде і навіть скоро. Зайшов, здається у перукарню. Я не люблю стирчати на вулиці і рискнув самостійно потрапити на прийом до вашої світлості.
Т а н я. Чим же ти рискував? Слухай, Толя, я Леоні­да майже не знаю. Що він за хлопець?
А н а т о л і й. Ти знаєш — я з поганими не товаришую.
Т а н я. І ти його гарно знаєш?
А н а т о л і й. Ще б пак! Не гірше, ніж себе. А ти чому питаєш? Подобається?
Т а н я. Це вже моя справа. А він може… ну, як тобі сказать?., нечесним буть?
А н а т о л і й. Тебе, голубонько, дивні речі цікавлять. Не знаю, чим може бути, але у всякому разі зараз він лю­дина порядна. За це ручаюся.
Т а н я. Ти певен? А скажи, у нього є дівчина?
А н а т о л і й. Ого куди зайшла!
Т а н я. Ти можеш без вигуків?
А н а т о л і й. Зла. Ну, нема.
Т а н я. А була?
А н а т о л і й. Звичайно. Він гарний.
Т а н я. Чула. А чому він кинув її?
А н а т о л і й. Гм, як тобі сказать… Та ти краще в ньо­го запитай.
Т а н я. Спасибі. Як би я могла? І що б він подумав?
А н а т о л і й. Нічого. Леонід не любить умовностей.
Т а н я. Ти не відповів.
А н а т о л і й. Але ж я тебе відіслав до першоджерела. Воно скоро з’явиться.
Т а н я. Ти не дуже уважний.
А н а т о л і й. Не кип’ятися. Я не хочу говорити про те, чого до пуття не знаю.
Т а н я. Ти ж знаєш Леоніда краще від себе.
А н а т о л і й. Але ж для себе — я суцільна таємниця.

Стук у двері, не діждавшись дозволу, входить Леонід.

Л е о н і д. Доброго ранку. А ти вже тут? Ви встигли, очевидно, перекинуться компліментами?
А н а т о л і й. Об’єктом гарячого обговорення був ти.
Л е о н і д. Я? Ну, це скучно.
А н а т о л і й. Вона хотіла…
Т а н я. Досить.
Л е о н і д. Бачу, ця громадянка настроєна агресивно. А все-таки надіюся…
А н а т о л і й. І даремно. Я її знаю.
Т а н я. Ти всіх знаєш.
Л е о н і д. Ваша полеміка, безперечно, цікава, але я все-таки не второпаю, в чім справа. Тому не можу висту­пити в ролі посередника.
Т а н я. А ти вмієш? Цікаво.
Л е о н і д. Навпаки. Сумно. Отже, наскільки я зрозу­мів, пікнік відміняється?
А н а т о л і й. Все може бути. Зараз весна. Погода щодня міняється. Частіше, ніж бажання капризних дівчат.
Т а н я. Ні, пікнік не відміняється, якщо ви збирає­тесь рахуватися зі мною.
Л е о н і д. Тоді їдемо. У мене хороший настрій, і я буду вдячний, якщо ви зіпсуєте його.
Т а н я. Я постараюся, будь певен.

КІНЕЦЬ III ЕПІЗОДУ

Епізод IV

Галявина в лісі. Вид на озеро. Збоку пісок. На траві сидять Борис і Марійка. Поруч лежить Валерій.

Б о р и с. Власне, тут скучнувато.
М ар і й к а. З такими «ухажорами» і в раю буде скуч­но. Як трупи.
В а л е р і й. Ми ж не клоуни. Розвеселяти публіку не вміємо.
М а р і й к а. Виходить, я — публіка?
Б о р и с. Ні, ти актриса. Сьогодні твій бенефіс. Чому не захопила з собою Валі?
М ар і й к а. Вона останні дні просто неможлива. Сум­на — страх.
В а л е р і й. Через Леоніда?
М а р і й к а. Авжеж. Вона так до нього звикла. А він остаточно поставив крапку.
В а л е р і й. Я завжди говорив, що Леонід негідник.
М а р і й к а. Ну, негідник — занадто, а що грубіян, то це так.
Б о р и с. Що ви на нього так нападаєте? Він хороший хлопець, і розумний, і чесний.
В а л е р і й. Що в ньому хорошого ти знайшов, поясни.
Б о р и с. А хоч би те, що не буде заочі помиями обли­вати, як ти. Він тобі відверто говорить.
В а л е р і й. Ну, я теж не мовчу. Я йому казав.
Б о р и с. Пусте ти казав. Мимрив щось про нелюбов, наче він домагався її в тебе.
М ар і й к а. Ти, Борисе, завжди так. А що тобі цей Ле­онід зробив доброго?
Б о р и с. Поганого від нього теж не бачив. Ну, інколи неприємно чути від нього правду. Однак бажав би кож­ному такої відвертості.
В а л е р і й. Сперечатися не бажаю.
М а р і й к а. Взагалі для чого ця балачка.
Б о р и с. Сама ти балачка. Ходімте на озеро, хоч по­купаємося.
В а л е р і й. Не можна. Заборонено.
Б о р и с. Для тих, хто не вміє плавать.
М а р і й к а. Ходімте, хоч погуляємо в лісі.

Ідуть. Назустріч їм виходять М а р к і Г а л я.

Б о р и с. Галю, здрастуй. А де ж твоя подруга?
Г а л я. Привіт. Ти за нею скучив?
Б о р и с. Навряд. Просто запитав. Ну, ми спішимо (виходить).
М а р к. Відки ти знаєш цього юнака?
Г а л я. Доводилося зустрічати.
М а р к. Де?
Г а л я. Що за допит! Ну, знайомий. Яке твоє діло?
М а р к. Тобто… Але ти не сказала.
Г а л я. І не скажу. Якщо я буду розповідати про всі знайомства, чи вистачить у тебе терпцю, а в мене часу?
М а р к. Так багато?
Г а л я. Марку, ти хочеш мені обриднути? Ти цього добиваєшся?
М а р к. Я ж повинен знати…
Г а л я. Ех ти, мужчина. І як я тебе терплю? Невже ти не розумієш, що все це смішно і не розумно. Краще б по­ цілував.
М а р к. Тут навкруги стільки людей…
Г а л я. А що тобі до них? Всіх однак не перецілуєш.
М а р к. Невже я такий?
Г а л я. Та кинь ти, Марку. З тобою неможливо. Куди зникла Таня? Вже б давно пора їм приїхати.
М а р к. Ти тільки про них і думаєш.
Г а л я (тупнула ногою). Та перестань, довбня! Я на­решті заплачу. Шипиш без краю. Ні, ти закінчений ін­квізитор. Господи, яка мука.
М а р к. Знов?
Г а л я. Кретин. Що ти ще вмієш? Відстань (іде).
М а р к. Галю, я ж…
Г а л я. Відчепись (виходять).

П р о д а в щ и ц я м о ро з и в а (входить ). Морози­во — вершкове, шоколадне, пломбір! Хто забувся купи­ти морозиво!
Н и з ь к и й ю н ак і в и с о к а д і в ч и н а.

Ю н а к. Може, купимо?
Д і в ч и н а. Дивися…
Ю н а к. Дві порції — пломбір.
П ро д а в щ и ц я. Будь ласка. Десяти копійок нема.
Юнак. Нічого. (До дівчини.) Що ти весь час мов­чиш?
Д і в ч и н а. Та-ак. Скучно. Незручно.
Ю н а к. Ти знов, а чим же я винен. Ну, виріс малий. Але ж душа…
Д і в ч и н а. Яж не з душею ходжу під руку.

Вбігає Л е о н і д.

Л е о н і д. Тьотю, ловіть гроші. Три порції.
П р о д а в щ и ц я. Пломбіру? Чого ти як навіжений?
Л е о н і д. Я завжди такий. Мене собака покусала.
П р о д а в щ и ц я. Ой! Давно?
Л е о н і д. Ні, літ сорок назад.
П р о д а в щ и ц я. Налякав — я думала, що тільки що. Бери. П’ятнадцяти копійок нема.
Л е о н і д. Не біда. Спасибі (побіг).
П р о д а в щ и ц я. Ич як вибрикують. Хто забувся ку­пить морозиво! Пломбір, вершкове, шоколадне! Хто за­бувся… (Виходить.)
Д і в ч и н а. От бачиш, які хлопці. А ти тільки про близькість душ трактуєш.
Ю н а к. Я ж хіба що… оратор?
Д і в ч и н а. Якщо оратори папуги, то безперечно.
Ю н а к. Для чого так грубо?
Д і в ч и н а. Не грубо, а прямо. Ти одне й те ж пережо­вуєш уже скільки? З самого початку нашого знайомства. Скільки тобі говорю — одчепися, не доходить (іде).
Ю н а к. Чекай, куди ти? (Спішить за нею.)

Т а н я, Леонід.

Т а н я. Я вже стомилася.
Л е о н і д. Давай відпочинемо. Ось тут.
Т а н я. Але ж Толя нас чекає.
Л е о н і д. Я ж кажу: створімо йому умови для цьо­го. Ми відпочиваємо, а він чекає. Якщо прийдемо, що ж він робитиме?
Т а н я. Ну в тебе й логіка!
Л е о н і д. Погана?
Та н я. Ні, але смішна.
Л е о н і д. Значить, хороша. Сідай отут, а я буду тебе розважати веселими анекдотами.
Т а н я (сіла). Анекдоти — нецікаво. Розкажи щось про себе.
Л е о н і д. Про мене? Ім’я — Леонід, прізвище — За­гірний. 21 рік, неодружений. Стать, наскільки я розби­раюся в біології, чоловіча.
Т а н я. Чому замовк? Далі.
Л е о н і д. Далі? Маю такі негативні риси: пишу вірші, не вмію танцювати, курю, не бігаю на чотирьох і…
Т а н я. І-і?
Л е о н і д. …вмію порядком обридати, особливо дівча­там. Ти згодом переконаєшся.
Т а н я (сміється). Знаєш, Льоню, а що, як ми візьме­мо й почнемо усувати твої вади?
Л е о н і д. Це неможливо.
Т а н я. Я тебе негайно вивчу танцювати.
Л е о н і д. А вірші як? Ти ж не відучиш писати.
Т а н я. В моїх очах — це плюс. Курити теж можна кинути.
Л е о н і д. Я б не хотів позбавлятися цієї вади.
Т а н я. Я згодна. Ти можеш курити і не бігати на чо­тирьох, ти повинен писати вірші і навіть обридати дівча­там. Але ти будеш танцювать.
Л е о н і д (весело). Плани грандіозні. Але тоді я ста­ну ангелом, а це нелегко.
Т а н я. Легко! (Схоплюється.) Вставай. Через десять хвилин умітимеш танго.
Л ео н і д. Пощади! Дай хоч підготуватися.
Т а н я. Тільки зараз.
Л е о н і д. Попався.
Т а н я. Дай руку. Обніми за талію. Ти ж елементарно ногами рухати вмієш?
Л е о н і д. Пробував
Т а н я. Веди мене. Слухай музику (наспівує). Нічого (наспівує). Ой! Наступив на ногу. Ведмідь. Ну, досить.
Л е о н і д. Бідна ніжка. Болить?
Т а н я. Угу.
Л е о н і д. Я хам — визнаю. Бідна ніжка. Дай я її по­цілую. Може, перестане.
Т а н я. Теж мені лікар! Віддавив ногу. Я поскаржу­ся. Віддаси свою.
Л е о н і д. Не раджу. Не дам.
Т а н я. Жалієш?
Л е о н і д. Тебе.
Т а н я. Неясно.
Л е о н і д. Уяви, що поряд із твоєю божественною ніж­кою буде моя волохата лапа. Це ж дико!
Т а н я. Викручуйся. Думаєш, повірю.
Л е о н і д. Бідна ніжка (гладить). Така хороша і бо­лить.

Таня хотіла протестувати. Потім зітхнула, мовчить.

Т а н я. Ти, Льоня, занадто…
Л е о н і д. Хочеш сказати — смілий? Ні, біля тебе я — заєць. І забуваю все. А потім дома пишу вірші.
Т а н я. Ну, й пиши собі на здоров’я. Хіба ти про одну писав?
Л е о н і д. Про одну…
Т а н я. Тільки про мене? Ти, може, скажеш, що в тебе ніколи не було дівчини?
Л е о н і д. Звичайно, була. І не одна.
Т а н я. Ого! І ти не писав про них?
Л е о н і д. Писав. Писав про кохання, але хіба ж то про них?
Т а н я. Ану читай.
Л е о н і д. Це скучно.
Т а н я. Читай.
Л е о н і д. Добре. Але читаю я погано. (Декламує рів­ним тихим голосом.)

Буду тебе ждати там, де вишня біла
Виглядає з саду тихо і несміло,

Де, здається, спокій і нема нікого,
Тільки завмирає, журиться дорога.

Може, ти не прийдеш, гарна й кароока,
Буде мене пестить нічка одинока.

Буде мене тішить лагідна та люба,
Цілувать у щоки, розвівати чуба.

Може, ти не прийдеш — лаяти не стану,
Буду сам гуляти з вечора до рану.

Бо й, признатись щиро, не тебе я жду —
Жду свого кохання в білому саду.

Оце і все. Присвятив його Валі. Є в мене однокурсни­ця. Вона дуже образилася, і ми навіть не розмовляємо з тиждень.
Т а н я. Гарно. Знаєш, Льоня, відверто кажучи, я ду­мала, що ти пишеш так собі, як багато пише. Але тут справжня поезія. Чому б тобі його не надрукувати?
Л е о н і д. Неможливо. Прочитають і скажуть: «Як! Ви, комсомолець, і цілуєте дівчину, яку не любите? Це для нашої молоді не властиве. Вона будує комунізм». А на душу, на почуття, на форму та зрештою і на саму поезію наша література чхає. Давай ідею і крапка.
Т а н я. Я думаю, ти перебільшуєш. Але не друкувати таких віршів — злочин.
Л е о н і д. Можливо. Тільки не я винен.
Т а н я. А ця Валя… ти любив її?
Л е о н і д. Не знаю. Принаймні я був переконаний у цьому.
Т а н я. А зараз?
Л е о н і д. Зараз ні.
Т а н я. Ти довго з нею зустрічався? Стривай, розка­жи все по порядку.
Л е о н і д. Розповідати нічого. Вона, як і я, писала вір­ші. Ми обоє були сентиментальні, чекали справжнього кохання. З цього й почалося. Все якось вийшло неспо­дівано. Спочатку читали одне одному вірші, ходили ве­чорами на Володимирську гірку, дивилися на Дніпро, їй подобалося моє бунтарство, розбавлене легким песи­мізмом. До речі, за це на курсі вважають мене нігілістом, егоїстом, скептиком і ще біс знає чим. А я ж просто лю­дина. Звичайний хлопець. Я, власне, відхилився. Ну, от так і тяглося. Потім вона сказала, що любить мене.
Т а н я. Перша?
Л е о н і д. Перша, інакше між нами ніякого б рома­ну не було. Я спочатку розгубився. Але вона була така вродлива і настирлива. Словом, весною на другому курсі ми поцілувалися. Я вірив, що люблю. Після літніх кані­кул почалися «розбіжності». Але весь третій курс ми три­малися разом. Мене дратувала її дріб’язковість, підкрес­лена ніжність. Нарешті, коли вона попробувала зробити з мене лояльного міщанина, мій терпець урвався.
Т а н я. Коли це було?
Л е о н і д. Минулої весни.
Т а н я. На цьому все і скінчилося?
Л е о н і д. Ні. Я не міг її лишати. Трохи жалів і бояв­ся. Ми ходили разом у кіно, театри. Але я не хотів лиша­тися з нею наодинці. Було совісно й незручно. Нарешті, недавно я трохи випив і сказав їй усе.
Т а н я. У вас більше нічого не було?
Л е о н і д. Ну, там всякі скандали, сцени. Вона досі претендує на мене.
Т а н я. Я б ще хотіла запитати, але незручно.
Л е о н і д. Я розумію. Ти хочеш знати, чи наше кохан­ня не зайшло далеко?
Т а н я. Ні, ні… А втім, саме це.
Леонід. Ні, близькі з нею ми не були.
Т а н я. Але ж вона… (Схаменулася.) Ні, я не те кажу.
Л е о н і д. Ти просто хочеш від мене щось приховати. Я бачу. Але не домагаюся.
Т а н я. Ні, ти нічого не бачиш і нічого не знаєш.

Ідуть з озера Б о р и с, М а р і й к а і В а л е р і й.

Б о р и с. Ось ще двоє голубів. Здрастуйте.
Л е о н і д. Привіт. Якими вітрами?
В а л е р і й. Просто відпочиваємо. А ти, бачу, часу не марнуєш.
М а р і й к а. Льоня, чому ж ти без Валі?
Л е о н і д. Тому, що Валя без мене. Ви купалися?
Б о р и с. Сам ти купався. Валерій боїться й на бере­зі постоять, а ця мамзель вічно слухає його. До речі, там Толя завзято загорає і терпляче чекає на вас.
Т а н я. Я ж тобі казала. Він ще образиться.
В а л е р і й. Толя образиться на Леоніда. Смішно.
Л е о н і д. Не совай носа, куди не слід. Це ж елемен­тарно.
М а р і й к а. Ти сам дотримуєшся цього правила?
Л е о н і д. Я не хочу розмовляти з тобою. Невже не до­ходить?
Т а н я. Льоня!..
Л е о н і д. Мовчу.
В а л е р і й. Дивна покірність. Стараєшся?
Л ео н і д. З тобою ми поговоримо… якщо я захочу.
В а л ер і й. І я.
Б о р и с. Вічний конфлікт. Як вам не обридне?
М а р і й к а. Ходімо знов на озеро.
Л е о н і д. Ідіть і якомога швидше.
В а л е р і й. Дякуємо за гостинність. (Виходять.)
Т а н я. Чому ти такий злий?
Л е о н і д. А ну їх! Знову зіпсували настрій.
Т а н я. Уже? Пропала моя монополія. Але ти також поводився з викликом.
Л е о н і д. Інакше не можу. Давай не говорити про них. Було так гарно — і де вони взялися?
Т а н я. Ти як дитина. Ходімо до Толі. Він образиться.
Л е о н і д. Навпаки. Він просто радий, що ми не зава­жаємо його роздумам. Може, таки розучимо танго?
Т а н я. Який ентузіазм! Але я жалію своїх ніг.
Л е о н і д. Егоїстка! Я зараз покличу Толю, і ми при­думаємо щось веселе.
Т а н я. Не треба. Мені й так гарно. Який ти недогад­ливий.
Л е о н і д. Може.

Пауза.

Т а н я. Сядь ближче. Я не кусаюсь.
Л е о н і д. Справді? А я думав…
Т а н я. Ось так (схиляє йому на плече голову). Чи­тай вірші.
Л е о н і д. Блока?
Т а н я. Свої.
Л е о н і д. Не хочу.
Т а н я. Читай.
Л е о нід. Скоряюся насильству. Але з умовою — ти будеш мужньо боротися зі сном.
Т а н я. Не турбуйся. Читай.

КІНЕЦЬ IV ЕПІЗОДУ

[Епізод V]

Парк. Студенти, серед яких Л е о н і д, Б о р и с, В а л е р і й, В а л я, М а р і й к а, в супроводі ф о т о г р а ф а.

В а л е р і й. Друзі, давайте в цьому закутку. Тут здо­рово.
М а р і й к а. Псі, здорово. Зелено та й годі.
Б о р и с. Ти б мовчала, як не розумієшся. Пейзаж хоч куди.
Ф о т о г р а ф. Сідайте на цю лавку. Та ні, сідають дами, а мужчини на задній план.
Б о р ис . Сам ти на задній план. Хлопці, ставайте.
О д н а Д і в ч и н а. А ми всі?
Д р у г а. Анатолія нема.
Ф о т о г р а ф. Мені ждати ніколи. Або сюди, або туди.
Л е о н і д. Усе в порядку. Фотографуйте. (До дівчат.) Анатолія не буде.
В а л я (з досадою). Скоріше, обридло вже. Скільки можна валандатись?
М а р і й к а. Псі, тобі неохота, то не псуй настрою ін­шим.
В а л я. Скільки вже цих фото! Де їх діватимемо?
М а р і й к а. Псі, буду знайомим дарувать.
Л е о н і д. Якщо вони захочуть.
М а р і й к а. Грубіян.
Ф о т о г р а ф. Увага. Фотографую. Або сюди, або туди. Готово.
О д н а Д і в ч и н а. Ой, а я блимнула. Це ж сліпою ви­йду.
В а л е р і й. То ж фото. Ми знаємо, що ти не сліпа.
Б о р и с. Марійко, куди ти збираєшся?
М а р і й к а. А я знаю? Куди-небудь.
Б о р и с. Можна — і я з тобою?
М ар і й к а. Ходімо. Аби не сама.

Виходять. З ними гурт студентів. Лишаються Леонід, Валерій, Валя і ще 2-3 особи.

В а л е р і й. Валю, ти куди?
В а л я. Нікуди. А Леонід?
Л е о н і д. Ти сама запитати не можеш? Чого ти рап­том так стала уникати мене?
В а л я. То раніше…
В а л е р і й. Льонько, по-моєму ти нечесно робиш.
Л е о н і д. Я нічого не роблю.
В а л е р і й. А оця історія з Валею. Ми можемо на збо­рах…
В а л я. Валерій, що ти верзеш? Яке кому діло до цього?
Л е о н і д. Так, Валерію, ти вже далеко зайшов. Збо­ри, збори, збори. Як папуга.
В а л е р і й. Ти не смієш!
Л е о н і д. Та ну? А я нічого не боюся і тому все смію. Можу тобі навіть сказать, що мені чхать і на ваші збори.
В а л е р і й. Мій терпець колись урветься.
Л е о н і д. Буде дуже цікаво. А ти, Валю, дарма не хо­чеш подумати. Не ворог я тобі.
В а л я. Мовчав би. І так нелегко. Осміяв, а тепер…
Л е о н і д. Осміяв? Ти б уже говорила — збезчестив.
В а л я. А ну тебе! Прикидаєшся дурником.

З’являється М а р к.

Л е о н і д. Марку! Ти на мене теж сердишся?
М а р к. Я? Що ти! Здрастуй.
В а л я. Ходімо, Валерію. Ми зайві.
Л е о н і д. Ти не помиляєшся.
В а л я. Спасибі за відвертість. (Виходять.)
М а р к. Дівчина з норовом. Хто вона?
Л е о н і д. Так… одна знайома. Слухай, Марку, ти Таню бачив? Давай сядемо. (Сідають.) Мені б хотілося поговорити з тобою.
М а р к. Скільки завгодно. Таню бачив. Її не впізна­ти. Така кисла, скучна, а вчора зайшов — вони з Галею про щось говорили. Потім замовкли. Таня ревла.
Л е о н і д. Таня плакала? Неймовірно.
М а р к. Я сам підозрюю, що це снилося. Але факт.
Л е о н і д. Вона уперто уникає зустрічі зі мною. Ти не знаєш — чому?
М а р к. Біс її зна. Хіба в неї добереш? Вона така гор­да, чванлива. Думаю, що просто каприз.
Л е о н і д. Може, але мені здається, тут не те. Вона від мене явно приховує щось. Я ще в Голосієві зрозумів. А в тебе справи як?
М а р к. Та вже помирилися. Це в нас часто. Я завжди каюся, вона прощає, потім знову лаємось, потім я каю­ся — і так без кінця.
Л е о н і д. Весело.
М а р к. Яке там весело! Просто якось дикувато.
Л е о н і д. А знаєш, Марку, — тільки ти не ображай­ся, — ти справді смішний, особливо твої ревнощі. Вибач, але вони дурнуваті.
М а р к. Дурнуваті?
Л е о н і д. А ти подумай. Інакше колись після черго­вого конфлікту вона тебе не простить і на цьому все кін­читься.
М а р к. Я б не радив тобі сунути носа в цю справу. Я все-таки мужчина.
Л е о н і д. Тоді вважай, що я тобі не говорив нічого. Добре?

Повільно, роздивляючись по сторонах, іде А н а т о л і й.

Л е о н і д (гукає ). Кабаллеро! Ви когось шукаєте?
А н а т о л і й. Тебе. Нарешті здибав. Тобі лист, мені сказали, що ти в парку.
Л е о н і д. Що в листі? Ти, надіюся, прочитав?
А н а т о л і й. Звичайно, інакше я б ніколи не взнав, що він терміновий. Лист від Тані.
Л е о н і д. Від Тані? З нею щось трапилось?
А н а т о л і й. Ні. Та ти прочитай. Там про таку ка­пость написано.
М а р к. Ого!
Л е о н і д (читає). «Льоню! Я знаю, що ти здивова­ний моєю поведінкою, але я не винна. Мені страшенно хочеться побачиться з тобою, але зустрічатися кожен день ми не можемо. Валя була в мене. Ще перед Голосієвим. Я знаю все. Чому ти не сказав мені правди? Може, я б простила тобі, адже ти мені небайдужий…
М а р к. Ого!
А н а т о л і й. Мовчи, мужчина!
Л е о н і д (читає). …Але тепер — не знаю. Я боюся, що ти мене одуриш, як її. Льоню, я роблю, мабуть, не­ правильно, але нам конче необхідно поговорити. Будь сьогодні о восьмій в парку Шевченка біля пам’ятника. Таня». Щось я нічого не розумію.
А н а т о л і й. Послання дивне.
М а р к. Це в її стилі.
Л е о н і д. Не плети дурниць. За десять восьма, вона скоро буде. Я чекаю тут. Марку, ти йдеш до Галі?
М а р к. Га? Ні… втім, я йду саме до неї.
Л е о н і д. Скажи їй, що я чекаю.
М а р к. Галі?
Л е о н і д. Звичайно, Тані. А тепер мчи.
М а р к. Скажу. (Виходить.)
А н а т о л і й. У вас щось трапилось? Звичайно, якщо не секрет.
Л е о н і д. У мене од тебе секретів нема, ти ж прекрас­но знаєш. Нічого не трапилось.
А н а т о л і й. Але ця дивна записка…
Л е о н і д. Лист справді химерний. Сам не доберу, що до чого.
А н ат о л і й. Підозрюю, що все це зв’язано з візитом Валі. Вона, очевидно, щось наплела.
Л е о н і д. Не думаю. Я Валю знаю.
А н а т о л і й. Але вона так змінилася, стала злою, нервозною. Мені щоразу здається, що вона ось-ось по­чне кусаться.
Л е о н і д (сміється). Ну, це не страшно: в неї такі ма­ленькі зуби. І потім, ти перебільшуєш. Вона змінилася, але, я думаю, все-таки лишилася порядною людиною.
А н а т о л і й. Можливо. Я її ніколи не любив.
Л е о н і д. Не в тому річ, любив ти її чи ні.
А н а т о л і й. Звичайно, але…

Входить Г а л я.

Г а л я. А, ви вже тут. Здрастуйте.
Х л о п ц і. Добрий вечір.
Г а л я. Льоня, я прийшла за Таню. Вона передумала. Ось її записка.
А н а т о л і й. Що за вібрації? Нічого не розумію.
Леонід (читає). «Льоня, я не можу прийти. Тобі все розповість Галя. Ти зрозумієш. Таня». Так, у чому спра­ва, чорт візьми. Всі такі обережні, наче я злодій.
А н а т о л і й. Парламентер до твоїх послуг (киває на Галю).
Л е о н і д. Ну, говори.
Г а л я. Я коротко, говорити якось незручно. Перед по­їздкою в Голосієве до нас приходила Валя.
Л е о н і д. Це вже знаємо. Що вона сказала?
Г а л я. Що ви зустрічалися з нею.
Л е о н і д. Хіба я це приховував?
Г а л я. Підожди. Але ж ти не сказав, що вона… сло­вом, що вона… вагітна.
Л е о н і д. Що?
А н а т о л і й. Хто, Валя?
Г а л я. А то ж хто? Вона це сама сказала. І була дуже сумна і плакала.
А н а т о л і й. Я підозрював…
Л е о н і д. Як ти міг підозрювати? Невже й ти віриш? Та вона з таким же успіхом може оголосити, що завагіт­ніла від принца Гамлета!
Г а л я. Я тільки сказала, що мені доручили.
А н а т о л і й. Це ясно. Виходить, Льоню, я правий.
Л е о н і д. Якби ти знав, як я хотів би, щоб ти хоч на цей раз помилився. Слухай, Галю, а ти нічого не пе­реплутала?
Г а л я. Що ж тут переплутати? Просто.
А н а т о л і й. І ти сама чула, як Валя це сказала?
Г а л я. Ні, вона не схотіла говорити в моїй присутнос­ті. Я тому і в ліс раніше поїхала.
Л ео н і д. Значить, так. І Таня не приїде?
Г а л я. Ні, вона так сказала.
Л е о н і д. Скажи, вона мене вже вважає ловеласом і ненавидить?
Г а л я. Ні, вона тебе любить.
Л е о н і д. Це теж вона сказала?
Г а л я. Ні, але ж я не сліпа. Я Таню знаю добре.
Л е о н і д. І вона не хоче прийти сюди?
Г а л я. Я вже сказала.
Л е о н і д. Добре, тоді я піду до неї.
А н а т о л і й. Вихід залізний.
Г а л я. Я не знаю… Вона нічого не казала.

Входять М а р к і Т а н я.

Л е о н і д. Толя, ти підеш зі мною?
А н а т ол і й. На мою думку, тут союзник зайвий.
М а р к. Ага, ось і вони. Льоня, куди ти?
Л е о н і д. Таня? Ти прийшла?
Т а н я. Як бачиш. Я не хотіла. Але коли Марк сказав, що ти чекаєш, я просто не могла.
А н а т о л і й. Ти вірно зробила, землячко.
М а р к. Вона всю дорогу підгонила мене.
Г а л я. Марку, ти хоч би зараз помовчав.
А н а т о л і й (до Леоніда). Вас лишити самих?
Л е о н і д (дивиться на Таню). Я не знаю…
Т а н я. Звичайно, лишіть нас.
А н а т о л і й. Тоді ходімо, друзі. До моїх послуг перший-ліпший трамвай, до ваших — затишна лавка в парку і небо. Дивіться, яке воно гарне і скільки на ньому зірок. Ще жодна закохана парочка не порахувала їх. Марку, ви будете перші.
М а р к. Спасибі, але я в бухгалтерії не розуміюся.
Г а л я. Я тебе примушу розумітися.

Виходять.

Т а н я. Тепер ти знаєш все, і тобі ясно…
Л е о н і д. Я нічого не знаю, і мені нічого не ясно. Все, про що я тепер довідався, — дика фантазія.
Т а н я. Ти хочеш сказати, що Валя брехала?
Л е о н і д. Ти віриш мені?
Т а н я. Я не знаю… Але говори. Не сидіти ж мовчки.
Л е о н і д. Говорити тільки для цього можна про що за­вгодно. Про погоду, наприклад. І я тільки скажу тобі, що все це брехня. Ти можеш вірити, можеш — ні.
Т а н я. Льоня, хіба я винна? Ти говориш так різ­ко. Я звичайна дівчина. Ти мені небайдужий. І це все, що я знаю напевне.
Л е о н і д. До цього багажу знань додай ще одне: я без тебе не можу. Це головне. А тепер твоя черга.
Т а н я. Льоня, я ж дівчина. Я страшно горда й каприз­на. Ти хоч би побігав за мною. А то все так швидко. Ще не встигли помиритися, а мені страх охота, щоб ти поці­лував мене. Ні, не так, я хочу, щоб ти довго-довго просив дозволу, а я не дозволяла.
Л е о н і д. Таню, ти просто… ти не знаєш, яка ти… ну, золота дівчина!
Т а н я (капризно). Хіба я китаянка?
Л е о н і д. А хіба китаянки золоті?
Т а н я. Вони жовті. А я ні. Я біла. Вже б називав срібною, абощо.
Л е о н і д. Ох і вредна! Але ти не срібна. Ти така, зна­єш… не металева, одне слово, ти — дівчина!
Т а н я. Наговорив. Льоню, ти повинен говорити кра­сиво, як у віршах. Мені це подобається.
Л е о н і д. Я віршами говорити не вмію. І навіть про­зою говорю плутано і незграбно.
Т а н я. Тоді читай вірші.
Л е о н і д. Здрастуйте! Я краще буду мовчать і диви­тися тобі в очі. Вони такі гарні.

Довга пауза.

Т а н я. Льоню…

Пауза.

Т а н я. Ти чому замовк?
Л е о н і д. Не хочу говорити… незграбно.
Т а н я. У, клятий! І чого я прийшла сюди?
Л е о н і д. Сказать?
Т а н я. Наче він знає!
Л е о н і д. Звичайно, знаю. Ти мене любиш.
Т а н я. Теж мені відкрив Америку! Я це раніше від тебе знала. А я зараз придумала одну річ, Льоню.
Л е о н і д. Яку?
Т а н я. В Києві я буду лише місяць. І ми повинні ба­читись кожного дня. Інакше…
Л е о н і д. Що інакше?
Т а н я. Я ще не придумала, але придумаю. Словом, голови тобі не зносить.
Л е о н і д. Бідна моя голова! Кому вона потрібна? Мо­жеш знімати зразу.
Т а н я. Навіщо?
Л е о н і д. Однак післязавтра не зустрінемося. Будуть збори, і мене, може, поб’ють до крові.
Т а н я. Я прийду перев’язувати рани. І буду сидіть над ліжком, втішати хворого, а сама крадькома плака­тиму.
Л е о н і д. Ну, в ліжко мене не покладуть. Хіба з умо­вою, що ти поцілуєш перед смертю.
Т а н я. Обов’язково.
Л е о н і д. Тоді поцілуй зараз.
Т а н я. Ох і хитрий. Ти ж не вмираєш!
Л е о н і д. Хіба не однаково, чи за двадцять років перед смертю, чи за дві хвилини? Головне, що перед нею.
Т а н я. Хитрюга! Дипломат. Ну, хіба я винна, що ти такий хитрий?

Ніжно цілує Леоніда в губи.

1956