“Казка про Дурила” — “лебедина пісня” В. Симоненка, своєрідний підсумок його болючих роздумів про шляхи пробудження людської гідності та національної свідомості українців. Її сатирична спрямованість у 60-ті роки мала таку вибухову силу, що твір побачив світ через двадцять чотири роки після смерті поета. Годі у ньому шукати конкретні часові та просторові координати — це притча, жанрові закони якої не вимагають чітких, визначених декорацій, поглибленого змалювання персонажів. Головне в ній — алегоричний зміст, виражений засобами гротеску, казки, символікою.

Дурило, незважаючи на ім’я, — мудрий, і ця мудрість проявляється рано: “виматюкав старшину” в шестирічному віці, озвучив те, що знали всі, але боялись уголос висловити. Це зав’язка твору, перший вияв конфлікту між правдою і брехнею. Виникає питання: хто такі старшини в абсурдному світі Дурила, його матері Федори та батька Петра? Відповіді автор не дає, хоча у читача виникають асоціації з привілейованою верхівкою, кастою. Це підтверджується в другій частині твору — “Речитатив старшин Раю” (прозора аналогія — старшини гарно влаштувались і на грішній землі, і в потойбічному світі). Це особлива порода, яка знає все, оволоділа найскладнішою наукою — бюрократичними іграми (“паперові гори”, “чорнильні моря”), демагогічною фразеологією:

Ми пронесем, ми підведем і підем, ми дійдемо, ми сягнемо висот! Ми стільки істин вам за мить націдим, що подив назавжди заціпить рот.

Вигнаний з Рідного краю Дурило зустрічає юрбу старшин і потрапляє під вплив їхніх обіцянок “не життя, а свята”. Уже в Раю хлопець дізнається про ідола, засновника цього благословенного куточка, заповіт якого — ситість і задоволення власних матеріальних потреб:

Нам би повне корито бурди, теплу ковдру, затишну стріху та цукерку вряди-годи.

Проте Дурило не сприймає подібного благополуччя. Він здивований, що дорога до Раю (світлого майбутнього) веде через страшну річку:

...та річка із крові та трішки із сліз... Вона не глибока — либонь, до колін... — А кров там чия? — не гамується він. — Чия? А відомо чия — тих людей, що підло не визнали наших ідей.

Дурило бачить, що лаврами Засновника Раю уквітчано нікчему без честі, глузду і совісті. Сатиричні інтонації В. Симоненка настільки сильні, що він не оминає дуже дражливу тему митця і суспільства (суспільства диктату і сили, втрачених моральних орієнтирів):

...приведем панну Музу в гарем. А самі заживем без гризоти, бо відомо й дитині малій, що у Музи тієї цноти вже не більше, ніж у повій.

У суспільстві ілюзорних ідеалів і брехні немає свободи слова, і митець стоїть перед вибором: або служити системі і зберегти тим самим життя, або ж бути чесним і безкомпромісним, але гнаним і переслідуваним. Гостро сатиричний твір В. Симоненка у дусі шевченківських традицій засуджує ідолопоклонство, рабську покору, підлість, несправедливість.

Розв’язка твору несподівана, як у казці, у якій добро завжди перемагає зло. Довгою виявилась дорога наївно-простодушного Дурила до Рідного краю. Він знаходить печеру, вибиває двері і звільняє з неї дівчину-щастя. Поет вірить, що український народ подолає вікову свою безправність і відродиться до нового життя, у якому

...на тихій Зеленій горі біліє батькова хата...

Такий заповіт залишив нащадкам В. Симоненко.