Коли у Євгена Сверстюка запитали, якою була б доля поета, доживи він до наших днів, чи став би він народним депутатом, як Яворівський, Героєм України, як Павличко і Драч, учасник національного опору, колишній політв'язень, не вагаючись, відповів, що Симоненку був уготований шлях Василя Стуса - табори, фізичне знищення. «На тебе також камеру відкрили», - писав Іван Світличний через десять років після смерті Симоненка. Його ровесників у цю «камеру» не пускали. На відміну від них, які, за влучним визначенням Євгена Сверстюка, йшли від «юнацького максималізму» до плавного конформізму, Симоненко так і не зміг пристосуватися до подвійних стандартів епохи, залишивши за собою право і звичку говорити правду на повен голос, чого б це йому не коштувало.
І знову сам воюю проти себе
Два чорти скарапудились в мені.
Один волає: «Зупинись! Не треба!»
Штовхає інший: «Не впиняйся, ні!»
Не кожен із поетів-шістдесятників зможе повторити слідом за Василем Симоненком: «Я не прислужував ніколи і нікому».
За два роки до смерті Василь Симоненко зблизився з учасниками правозахисного національного руху - Євгеном Сверстюком та Іваном Світличним. «Він сам розшукав мене, - згадував про цей період у 2007 році в статті у «Літературній Україні» Євген Сверстюк. - Очевидно, то для нього було важливо - увійти в перше коло, де був вищий рівень вимогливості... Це було взаємопритягання схожих, які потребували один одного. Поет потребував і суворого критика, і вимогливого читача, і серйозної розмови. А хіба Василь Стус прийшов до нашого кола не з тих самих мотивів?»
І вже занадто скоро це «перше коло» було оточено зовні, режим перш за все намагався ізолювати тих, хто пробуджував національно-демократичні настрої в Україні. 3 вересня 1963 року Василь Симоненко з гіркою іронією написав у своєму щоденнику: «Друзi моï принишкли, про них не чути й слова. Друковані органи стали ще бездарнiшими i зухвалими. "Лiтературна Украïна" каструє мою статтю, "Украïна" знущається над вiршами. Кожен лакей робить, що йому заманеться. Як тут не свiтитися вдячнiстю, як не молитися щовечора й щоранку за тих, що подарували нам таку вольготнiсть. До цього можна ще додати, що в квiтнi були знятi моï вiршi у "Змiнi", зарiзанi у "Жовтнi", потiм надiйшли гарбузи з "Днiпра" i "Вiтчизни"».
На думку Євгена Сверстюка, феномен Симоненка спалахнув в останні два роки його життя, коли очам його відкрилася «та правда, якої світ не хоче прийняти» (Єв. від Йоана). І це «відкриття правди» не могло не відобразитися в його поезії.
Американський письменник Курт Воннегут назвав людей мистецтва «канарками в клітці». Вважається, що ця пташина значно раніше за людину відчуває запах метану, який призводить до катастрофи у вугільних шахтах. Тому шахтарі й беруть канарок у забої, щоб вони попереджали про небезпеку... Такою «канаркою» став для суспільства поет Василь Симоненко, який спробував вивести людину поза межі «системи», наголошуючи на її унікальності та неповторності.
Ти знаєш, що ти людина?
Ти знаєш про це чи ні?
Усмішка твоя - єдина,
Мука твоя - єдина,
Очі твої - одні.
Дитя політичної відлиги, він першим відчув той загрозливий запах метану і болісно зрозумів, що хрущовські реформи - це чергові суспільні утопії, які призведуть до ще більш жорсткого тоталітаризму, в якому людині буде відведено роль «гвинтика». Він знав, що весни оновлення суспільного життя, свободи творчості не буде. І йому просто не вистачило повітря, щоб жити далі...
Comments