Поговоримо про кохання Василя Симоненка до його дружини. Яким воно було? Щасливим? Довгим? Справжнім? Сторінка перша.
ЛИСТИ.
Збереглося близько двадцяти листів Василя Симоненка до Людмили, хоча, очевидно, їх було більше. Річ у тім, що письменнику не часто випадало бути поруч із коханою: то робота, то іспити в Києві, то армія. А ще він стверджував, що не вміє говорити, тому і пише так багато:
“Люся!Я знову пишу, бо говорити не вмію. Тільки на цей раз не буду багатослівним. Я люблю тебе — не боюся цього слова, бо це правда. Я не винен, що у нас так часто трапляються непорозуміння і що дружба зі мною приносить тобі стільки несподіваних образ і горя. Те, що я втрачаю біля тебе голову, вина не моя. Мене б не зупинило навіть те, якби ціле місто плескало б про тебе різні пошлі дурниці, бо я знаю, хто ти справді, і люблю тебе. Але обридати своїм приставанням не буду. Тим більше в редакції. Прошу тебе тільки, не забувай, що для мене ти значиш більше, ніж всі дівчата на світі. Це — щиро.Василь”
Бувало, що він писав по чотири листи, а у відповідь не отримував жодного рядка. Коли ж це йому допікало, він писав:
“Моя маленька дівчинко!Якби ти знала, як я чекав від тебе хоч якої-небудь вісточки. Чесне слово, ходив як помішаний. Було обідно і боляче, що ти відносишся до всього з таким олімпійським спокоєм. Мовчиш, мов води в рот набрала. Через тебе ледве не завалив екзаменів. Вірю і знаю, що все це не випадково і не тимчасово. Бо такі дівчата, як ти, вдруге не зустрічаються. Аби тільки ти була розумною і не викидала ніяких коників — буде в нас все дуже гарно. Бо я люблю тебе. Може, тобі обридло це слухати, але це правда.”
Comments