Олена Новак-Зінченко під хештегом #ушколінерозкажуть подала допис про Василя Симоненка:
"Василь Симоненко
Шістдесятник із шістдесятників.
Це він запитує «Ти знаєш, що ти людина!?»
Цідить правдою по загривках.
Який же він красивий цей «хлопчик у поношеному пальтечку»!
Дотепник «Бу-га-га!» - так завершував свої приколи.
Безстрашний аж до дурості.
Правильний до нудоти.
Любив вино з троянд. І смалив по 2 пачки «Пріми» щодня.
У Біївці (це Полтавщина) нагрянув актор, художник Андрій Симоненко. Розхристаний, красивезний, зірвиголова. І поміркована, голосиста, розумниця Ганна Щербань віддалася цьому «зальотнику» без залишку.
Народився Василько, а його батько зник. Жінка ж зареклася: жодного чоловіка тепер не існує для неї, окрім сина.
Був ще дід. Рушники вишивав, історії травив, обіймав.
У такій чуттєвій теплиці як огірок дозрівав Симоненко. Крізь війну, нужду, потурання таки проросла мамчина гордість: помічник, відмінник, підтримка.
Поїхав вчитися аж до Києва на журналіста. Васю Симона поважали в універі. Якийсь такий прозорий, доступний. Таких майже не водилося.
Переддипломна практика у Черкасах.
Молоде, зелене. Йому б роздивитися. Дівчата ж довкола снували всякі. І поетеса Коломієць підсокирювалася (друг його Сом по секрету казав).
Але Симоненко втріскується «у очі божевільно голубі...» Перспективний журналіст у просту кур’єрку з редакції. Люда Півторадні викабелюється, крутить ним. А йому байдуже, бо дико кохає! Обожемій, які листи їй пише! Цілує з першого рядка, «влопався як пацан», твій Василіус.
Півторадні таки «складає лапки». Симоненко повідомляє про шлюб з Люсею своїй найголовнішій жінці. Та у мами є умова: аби майбутня дружина «не єрепенилася» й одразу знала, що свекруха житиме з ними. Отак!
Життя покотилося. Дали квартиру. Мама переїхала до них, народився син Олесь. Малому казки писав. Найвідоміша про «Царя Плаксія й Лоскотона».
Та «вредна Малюся» так і не зрозуміла справжнього Симоненка. Чекала, що Василь на хліб зароблятиме, а він «ночами віршики пише». Усе її у ньому дратувало: і усмішка, і зуби, і статура. Ревнувала предуже його.
"Порося ти!" - видихав Симоненко.
А тут трапилася ця Ніна Черняк зі своєю такоюсобі поезією, яку він редагував. Навіяна якась, жива, піднесена. Значила щось для нього? Та хто знає, що у тій його головешці творилося!? Це її вагітну, зарюмсану, покинуту чоловіком Симоненко запитав: «Ти знаєш, що ти людина?!»
Усі ці перипетії гнітили й блокували Василя. І цей скажений до істини таки знайшов собі підходящу компанію. Ми звемо їх тепер шістдесятниками. Неймовірні люди! Безстрашні безумці, які змінювали історію України.
При цьому Симоненко член Компартії. Працює у провладних редакціях. Якось так заведено тоді. Та й не задумувався спочатку про цей статус. Тільки червак точив його зсередини.
Він був звичайнісінький. Ніхто й не думав, що «у люди виб’ється».
Курив, розпивав чай, відкривав кватирку, усміхався змовницьки. І писав! Про те, за що потім обізвуть «націоналістом».
Розвиднилося йому остаточно після Биківні (це місце, куди НКВС тисячами звозили закатованих й розстріляних «ворогів народу»). І ніхто про це ні словом. Коли розслідував цю справу з Горською й Танюком, побачив як діти на тому місці грають у футбол черепом простріленим у потилицю. От тоді Симоненко назавжди розчарувався у совєтах, а вони ним якраз зацікавилися.
І таки розтерзали як орел ховрашка.
Його побили. Жорстоко. Василь проводжав друга на вокзалі. Закінчилися цигарки. Пішов купити, його затримали поліціянти. Симоненко пред'явив посвідчення, але не подіяло.
Певно, наказ був зверху. Просто так власкора провладної газети не
могли загребти та ще й відлупцювати. Гамселили палицями з піском по спині, попереку, ногах. Після Симоненко почав дуже хворіти.
Встиг поклопотати матері за пенсію, погортати свою збірку «Тиша і грім», поцілувати сина.
І у 28 років, божечки! у 28, помер. За офіційною версією від раку нирок.
Проводжали його з кетягами калини у руках.
Правдолюб, мегадотепний, надщерблений, маминсин, простий, якийумівлюбити.
Таким був справжній Симоненко
Comments