Про невиліковну хворобу Симоненка в редакції «Робітничої газети» дізналися одними з перших. Юхим Лазебник в інтерв'ю газеті розповідав: «У мене був знайомий онколог Іван Федосійович Шевченко. Я йому телефоную і благаю поїхати у Черкаси, проконсультувати Симоненка.
- Ви ж знаєте, name="__DdeLink__4928_566079040">- чую у відповідь, - у мене таких хворих багато.
- Послухайте, Іване Федосійовичу. Ваше прізвище Шевченко, а якщо я вам скажу, що в нас новий поет Шевченко, котрий тільки почав розвиватися і, не сумніваюся, може вийти на рівень з Тарасом Шевченком. Ви б поїхали до такого?
- До такого поїду.
Я дав йому машину. Він обстежив Василя, прочитав його вірші, а після повернення прийшов до мене в редакцію і сказав:
- Я ніколи не був тонкосльозим, а от у машині, коли їхав назад, заплакав. Допомогти йому вже ніхто не може. Йому залишилося лічені дні...»
Лікарі діагностували в Симоненка рак нирок. Досі багато хто з медиків та друзів вважають, що поштовхом до смертельної хвороби стало жорстоке побиття поета міліціонерами. На автостанції у Смілі, де Симоненко був у відрядженні, він посперечався з буфетницею, яка, зачинившись раніше на обід, категорично відмовилася продати Василеві пачку цигарок. О, це повсякденне безкарне хамство радянських буфетниць! Симоненко спалахнув, дістав журналістське посвідчення. Та покликала на допомогу дружків-міліціонерів.
Журналісти «Робітничої газети» згадували, що до міліцейського відділку їм дозволили приїхати за Василем тільки після того, як у справу втрутився секретар Смілянського міськкому партії. Ось як згадував на той час завідувач відділом культури «Робітничої газети» Леонід Кореневич: «Коли Василь сів на переднє сидіння поруч з шофером, повернувся до нас і закотив рукава сорочки: - Ось, подивіться... Ми жахнулись: всі руки були в синцях.
- А на тілі, здається, ніяких слідів. Хоча били. Чим били, не знаю. Якісь товсті палиці, шкіряні і з піском, чи що. Обробили професійно. І цілили не по м'якому місцю, а по спині, попереку. Коли везли туди (до камери), погрожували: ну, почекай, ти ще будеш проситися, на колінах повзатимеш».
Справу зам'яли, але Симоненко так і не оговтався від фізичних травм. Незабаром зліг. Згорів за кілька місяців, наче свічка.
Незадовго до смерті Василь написав листа до редактора «Робітничої газети», в якому просив допомогти матеріально дружині Людмилі Павлівні, сину Олесю та матері Ганні Федорівні, для якої «день моєї смерті може стати першим днем її жебрацького животіння».
Юхим Лазебник, підключивши до справи Олеся Гончара, домігся для вдови і для матері поета спеціальних обласних пенсій. Не всі журналісти зреклися сім'ї поета, коли після трансляції в ефірі «Радіо Свобода» щоденників Василя Симоненка, в Україні його було оголошено націоналістом, а його творчу спадщину заборонено.
Але справжні друзі та істинні поціновувачі поезії робили все можливе й неможливе, щоб поширювати творчість Василя Симоненка в Україні. Ось як писав про це Євген Сверстюк: «Багато щирих і добрих рук збирали його рукописи. Багато злих і колючих очей промацували його слово. Та праця добрих завжди переважить».
Друга збірка поезій «Земне тяжіння» вийшла після смерті, в 1964 році, збірка новел «Вино з троянд» - у 1965 році, наступного року книга «Поезії», а потім - мовчання 15 років. Саме в ті часи колегам-журналістам Симоненка «порадили» не відвідувати могилу поета. Видання збірки «Лебеді материнства» планувалось на 1971 рік із передмовою Олеся Гончара, в якій він називав поета витязем молодої української поезії. Книга вийшла за наполегливого сприяння однокурсника і щирого друга поета Бориса Олійника лише 1981 року. Більшість публікацій Симоненкових творів побачили світ завдяки старанням великого його шанувальника - професора Василя Яременка.
А 2010 року лірика Василя Симоненка зазвучала «живим» голосом - завдяки Національній радіокомпанії України було видано аудіодиск «Лебеді материнства». В нього увійшли 17 записів авторського виконання поетом власних творів. За словами колишнього керівника Національної радіокомпанії України Віктора Набруска, аудіозаписи шукали в приватних колекціях, оскільки в державних архівах не виявилося жодного.
Можливо, феномен творчості Василя Симоненка, яка з роками набуває ще більш глибинного і пророчого змісту, треба шукати в його особистості, у відсутності конфлікту між талантом і чесністю, між громадянською позицією і його суто людськими якостями? Може, тому, звертаючись до всіх нас разом, він говорить з кожним окремо, і в голосі його немає фальші:
Можна вибрать друга і по духу брата,
Та не можна рідну матір вибирати...
Можна все на світі вибирати сину
Вибрати не можна тільки Батьківщину.
Comments