Він мчав проти вітру на чорнім коні
Поезія Тетяни Пархоменко
Він мчав проти вітру на чорнім коні
І очі палали сміливо.
Він думав і мріяв наперекір-
Відверто, мужньо й красиво.
Часом жив на трагічній струні,
Часом брав від життя діаманти.
Він на крилах кохання у небо летів,
Тим, хто заздрив,
він сплутував карти.
Ні у кого ніколи ні раз не просив,
Не благав, не ставав на коліна.
Свою землю нещасну
до болю любив,
Жити нею навчав свого сина.
Він мчав проти вітру на чорнім коні,
І вітер зумів його вбити.
Та все ж він не душу, лиш тіло зломив,
Душі тій дано вічно ЖИТИ!
Вічна душа
Смерть літала у білій палаті,
Чорна смерть, як невидима тінь.
Покарлючені руки у чорному платті
І глибокий фантомний біль.
Крізь вікно бився вітер свободи,
Він проникливо щось шепотів.
Але смерть не здавалась ще зроду,
Й вітер тихо у вічність злетів.
На самотньому ліжку ще тліла
Болем зранена щира душа.
Дурна смерть її вбити хотіла,
Це за нею бездушна прийшла.
Смерть лукава і зовсім безбожна
Запустила свої пазурі,
Та сміялась душа переможно,
Сміло дивлячись в очі її.
Смерть міцніше у душу впивалась,
Розривала її на шмаття,
Але горда душа не здавалась,
Їй судилося вічне життя.
Я іду на розмову з поетом
Я іду на розмову з поетом,
Із пророком іду говорити.
Я іду на розмову відверту,
Свою душу я хочу відкрити.
Перед ним на коліна я стану,
Довго-довго я буду мовчати,
В очі чесні й відверті погляну,
І не смітиму й слова сказати…
Поряд з ним я-маленька краплина,
Що згубилася в хвилях Дніпра.
Та коли б мені тільки хвилину,
Я б до нього крізь хвилі дійшла!
Крізь віки я до нього б летіла,
Тільки б мить поряд з ним постояти.
Мені б тільки єдину хвилину…
Щоб з поетом могла помовчати…
Двадцять вісім
У свої двадцять вісім він уже відлюбив,
Відстраждав, відчекав і відмріяв.
Йому лиш двадцять вісім, а він вже віджив,
Залишив нездійсненні надії.
У свої двадцять вісім уже відкохав,
Ледь торкнувшись сімейного щастя.
У свої двадцять вісім дружину лишав
І Олеся, яким так пишався.
У свої двадцять вісім він був молодим,
В той же час по-дорослому зрілим.
У свої двадцять вісім по-чесному жив,
І у чесність людей свято вірив.
У свої двадцять вісім глянув смерті у очі,
Не злякався й очей не відвів.
І грудневої темної ночі
В небуття і у вічність злетів.
У свої двадцять вісім він стільки лишив!
Все життя –незакінчена збірка…
Ну чому двадцять вісім всього він прожив?!
Двадцять вісім…Це боляче й гірко…
Сонет до Симоненка
Для геніїв хвалебних слів не треба,
Бо всі слова стирає колись час.
А геній-як яскрава зірка з неба,
Він все життя горітиме для нас.
Пісень талантам також не співають,
Бо пісня ,навіть сильна, затиха.
Таланти ж вічні, їх пісні лунають,
Крізь час і простір дух їх надиха.
Ти геній був, і твій талант безсмертний,
Життя ж твоє у Всесвіті, як мить.
Вогонь душі твій чистий і відвертий
Крізь час і простір зіркою горить.
Так дай Бог вічно зірці цій горіти,
Палати, жити й не тускніти!
МОЖЕ
Може б треба було промовчати?
Стати модним поетом часу?
І писати вірші , спрямовані
На безлику і сіру масу?
Може б можна було прожити
Без душевної боротьби.
Вечорами в «качалці» сидіти,
І лузати насіння з нудьги.
На засіданнях модних поетів
Говорити про розміри віршів,
Про природу й кохання до смерті,
Про проекти й закони успішні.
А на старості з любим онуком
Зранку вудить ляща на Дніпрі.
Брать перо для розваги у руки
Може б можна…Та тільки не зміг…
Бо не може в буденщині гнити,
У байдужості і сліпоті,
Хто приречений в правді горіти,
Той по-іншому просто б не зміг.
Буктрейлер до збірки "Він мчав проти вітру на чорнім коні"( присвята В.Симоненку
Станко Сергій
Лист до Симоненка
Наткнувшись на незнайому книжку,
Почав уважно гортати листки.
І з цікавістю вдивлявся,
У зворушливі рядки.
В них видно геніального поета,
Що покладалася душа,того
Хлопчини із черкаської друкарні,
Що прожив коротке життя.
Своїми геніальними віршами
Навчив мене повірити в кохання.
Творити добрі справи на Землі,
Навчив нас просто жити!
І звісно, як же не згадати
Про романтичні ті листи,
Написані омріяній дівчині,
Що безмежно кохав її.
Такої любові я не зустрічав
І, напевне,вже не зустріну!
Що була у Василя,
У серці велика іскрина.
Країну свою ніколи не забував,
Не цурався своєї Батьківщини.
А показав всім ворогам,
Що Україна – навіки єдина!
Дякую,Симоненку,я тобі!
Твоїм рядкам,що мають силу!
Що надихнули мене,
Повірити знову в себе!
